Врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі

М’янма

Подорож до М’янми



Мянма

[Янгон] 

Янгон після Даки здався нам раєм. Але воно дійсно так і було. Якщо Ви очікуєте, що про М’янму я буду писати, як і про Бангладеш чи Північну Корею – жартами і приколами, то хочу трохи Вас засмутити. Жарти будуть, приколи будуть, але аж ніяк не над Бірманцями. Бо це друга країна Азії, яка мені дійсно дуже сподобалась (перша – Лаос). Але спочатку про те, як ми туди добрались.

Тож повернемось назад до пекла, але не до самого епіцентру зла, а вже до терміналу міжнародного аеропорту Шах Джалал.

Здавши всі речі, пройшовши всю митницю і (о боже ж ти мій!) знайшовши магнітку з надписом «Дака» ми сиділи вже біля свого гейту в очікуванні на виліт із пекла. Навколо нас ходили рудобороді бенгалці в білих простиньках, які всі тусувалися біля гейту з надписом «Jeddah». Звідки у цих людей гроші на такі дорогі перельоти авіакомпанією Саудія, мені не відомо, але як сказав колись один бородатий чувак: «Аллах дав!». А ми ж сиділи з більш-менш нормальними бенгальцями, які час від часу намагалися з нами заговорити і похвастатися, що в них є Бірманський паспорт. Вже в літаку ми нарахували одну третю страшних покручів, які прослизнули на борт і летіли в пошуках щастя та кращої долі до сусідньої країни. Міграційку ми пройшли досить швидко. Черги майже не було. Показали паспорти та роздруковане запрошення, яке ми оформили заздалегідь через офіційних візовий сайт М’янми. Офіцери тупих питань не задавали, а навпаки посміхалися і казали «Велкам». Забираючи речі з конвеєра, ми помітили, що це нормальний аеропорт з нормальними людьми. Трохи незвично було бачити чоловіків у довгих спідницях, та жінок із розмальованим глиною обличчям. Але вони мали вигляд привітних і абсолютно не страшних людей.

На виході ми знайшли таксиста – пухлий дядько на ім’я Аунг, який так зрадів, що ми його вибрали, що відразу побіг кудись і зник. Поки ми стояли в очікуванні незрозуміло чого, то побачили, що досить багато японців прилітає до Янгону. Просто таки пачками сюди їздять. І так, як японець, то не китаєць, то нас це добряче радувало.

Аунг підігнав своє біле Ауді в яке ми погрузились. Такий кардинальний контраст – зранку ми їхали в Тук-Туці з решітками, парились на спеці і вдихали вихлопні гази, а через якісь там 2-3 години ми вже сидимо на задньому сидінні Ауді з кондиціонером, і насолоджуємося чистим небом та тишею. До речі, з приводу тиші – це реально було райське задоволення. Манера водіння Бірманців дуже незвична для європейця. Так, як більшість з них буддисти, то їхній спокій відображається повсюди – у спілкуванні, у водінні авто, під час прийому їжі та просто гуляючи ввечері по вулиці. Ніхто не кричить! Абсолютно! Ніхто не біжить, не поспішає, не жене. Всі спокійні і повільні. Всі пропускають один одного, а часом навіть наполягають на тому, щоб ти пройшов першим. Після життя в Китаї, та після незабутнього круїзу по пеклу, нам це було дуже необхідним.

Поки ми їхали до нашого боутелю (готель на воді, чи то готель-човен), Аунг нам розповідав про Янгон та всю країну в цілому. Отже, спідниці для чоловіків – це національний одяг, і ніякого гомасятського підтексту тут абсолютно немає. Називається вона Лоунджи і представляє з себе просто зшитий шмат тканини. Типу, ти заліз в мішок, відрізав дно і завернувся в нього ковбаскою (кажу так, бо сам її купив в Багані і зізнаюсь чесно – досить зручно в ній). Відразу відповім на запитання – так, звісно чоловіки носять під лоунджи труси. Але не всі… Але все це згодом.

Наступне – це традиція розмальовувати обличчя глиною. Як виявилось, то навіть і не глина зовсім, а дерево. Називається – Танака. Спеціальний вид дерева, який продається скрізь в Мянмі. Ви можете його купити прямо, як картоплю, на кілограми. Представляє собою порізаний кусок товстої гілки дерева. Ви берете цей брусок, мочите у воді, а потім натираєте об кругле камінні. У вас виходить «кашка», яку і треба наносити на обличчя. Супер красою вважається, коли у вас вимазаний лоб, щоки, ніс та підборіддя. А якщо хочете бути, взагалі, як Тайра Бенкс, то потрібно взяти тоненьку паличку і намалювати на вимазаній плямі, якусь квіточку чи листочок, ну чи якийсь ще візерунок. Тому ми так  багато і бачили жінок з листочками на щоках, та сердечками і зірочками на лобі. Зазвичай Танаку використовують жінки та діти. Чоловіків, які б також намазувалися нею, ми бачили дуже мало. Але у Мандалаї я спробував. Ефект – наче обличчя намастили тонким шаром глини, і вона на сонці всохла.

Далі Аунг дістав своє «яблуко» і почав нам показувати всілякі храми. Той з Мандалаю, той з Багану, той ще звідкись. Взагалі такої кількості храмів, здається немає ніде в світі, як у М’янмі. Таке враження, що ти живеш у храмі, то гуляєш по храму і ти їси в храмі. Потім він почав нас агітувати на поїздку до Озера Інле. Ми про нього чули вже від друзів і читали досить багато, але у свій маршрут його не включили, бо потрібно було б робити величезний крюк. І до того ж, у нас і так була вже запланована водна переправа з Багану до Мандалаю вверх по Іраваді. А після подорожі по Тонлесапу в Камбоджі, озера нас вже не так дуже й приваблюють.

Раптом Аунг зменшив швидкість і сказав подивитись праворуч. Перед нами стояв той самий знаменитий Шведагон – найвідоміший храм М’янми. Час був уже вечірній, тому нам пощастило побачити Шведагон з нічною ілюмінацією. Це щось неймовірне…

Через хвилин 20 після Шведагону ми проїхали інший храм – Ботатанк. А наш готель знаходився прямісінько за ним, на набережній. Готель був шикарним. Це величезна яхта, повністю зроблена у вінтажному стилі, тому й назва відповідна «Vintage Luxury Yacht Hotel»****. Белбої забрали наші рюкзаки та провели по мотику до яхти. Зайшовши в середину ми відразу побачили ресепшн та двох дівчат. Бронь нашу відразу знайшли, і ми оплатили 2 ночі кешом - $55 за ніч (або ж 75.000 бірманських к’ят). Далі нам провели екскурсію по яхті, показали, де спа, конференц-зал, кінотеатр, бар та два ресторани. Номер наш був з видом на річку Янгон.

Поки дружина відмивала залишки Бангладешу в душі, я відкрив карту та подивився на весь наш маршрут по М'янмі. Як відомо, зараз столицею країни є Нейпідо (назва досить важка, тому навіть місцеві називають її просто – НПТ (від Nai Pyi Taw). Але ми туди їхати не збиралися, бо там нічого немає. У М'янмі, взагалі, було три столиці: Мандалай - до приходу Британців, Янгон - під час британців та війни, і НПТ - з 2005-го. І, звісно ж, одна з найстародавніших столиць – Баган. От саме туди ми і збиралися. Наш маршрут був складений таким чином: потягом з Янгону до Багану, човном з Багану до Мандалаю. І вже потім вилітаємо до Тайланду.

Відмившись остаточно від бенгальського бруду, перевдягнуті в нормальний світлий одяг (а не чорні футболки та респіраторні маски), ми вирішили погуляти нічним містом. Янгон до десятої вечора цілком людний і багато місцевих приходять до храмів, поваляться. Місцеві валяються в храмах взагалі весь час – і зранку, відпочивають після сну, і в обід – коли страшенна спека на вулиці, та ввечері – після тяжкого робочого дня. Вони приходять до храму босі, лягають на теплу плитку, яка прогрілась за весь спекотний день і просто спілкуються чи вечеряють.

Так само і в Ботантанку. Цей храм, а точніше Пагода, що знаходиться в центрі храмового комплексу, в перекладі означає «Пагода 1000 воїнів». Колись дуже давно індійські монахи принесли волоссячко Будди та склали в цю пагоду. Їх супроводжували 2 тисячі воїнів. Звідси і назва. Звідси і волоссячко Будди, яке ви можете побачити в центральній частині 40 метрової Ступи.

При вході в храм ми купили горобчика, якого Міла відпустила загадавши бажання. Звісно того горобчика впіймають знову та запхнуть назад до клітки, але це було прикольно.

Сам же вхід до храму платний і коштує десь $6. Ви повинні пройти через спеціальну пропускну кімнату для іноземців, де вас фотографують (не зрозуміло нащо) і клеять спеціальну синю наліпку на футболку (це своєрідний квиток в Храми. При вході до Шведагону на нас також наліпили наліпку, але вже іншого відтінку та з іншими написами). І до речі для місцевих вхід у всі храми – безкоштовний. Расизм чистої води.

Зізнаюсь чесно, волоссячко Будди ми не помітили, хоч і обійшли всю ту ступу і позаглядали у кожен куточок. Зате побили палкою в гонг (такі невеличкі гонги по всій території храму, і кожен храм їх має десятками, а той сотнями). Було приємно ходити босим по теплій плитці, дійсно хотілося впасти і повалятись ковбаскою на ній, як це робили місцеві.

Нафотографувавшись вдосталь, ми пішли далі. Жили ми у найпівденнішій частині міста і до центру нам треба було пройти десь хвилин 20. Навколо було безліч прилавків вуличної їжі на зразок китайських нічних шашличків. Ті ж самі замороженні палички нанизані шматками м’яса, риби, баклажанів. Ті самі пластмасові корзинки, в які треба складати свої вибрані шашлички. І ті самі пластмасові дитячі стільчики і стільці, де ви насолоджуєтесь незрівнянним смаком національної Бірманської кухні. (Насправді не знаю, чи вважаються ці шашлички національною стравою чи ні, але місцеві їх їдять з превеликим задоволенням).

Але таке ми можемо і в Шанхаї поїсти, тому ми все це пропускали та йшли далі. Далі на північ, все ближче до центральної частини міста.

Так ми дійшли до іншого храму – Пагоди Суле. Коли Янгон був британським, саме ця пагода була центром міста. Саме від неї вже розбудовувалося місто. До середини ми не зайшли, та й пізно вже було, тому прогулялися площею та зайшли в найближче кафе повечеряти. (До речі місцеві не супер класно знають англійську, але й рівень в них набагато вищий за «е із фо епл»).

Дорогою назад ми зайшли на якусь вулицю-ринок, де побачили пару рудобородих покручів. Псувати рай гівном не стали, розвернулись і пішли через іншу вулицю. Все таки комусь з них вдається знайти щастя у сусідній країні, але судячи по стану тієї вулиці, де ми їх знайшли, культурнішими вони не стали, все те ж сміття та шлаки, бруд і відходи. Все в тебе під ногами…

Повернулися до готелю, випили добрячий стакан рому з колою за успішне приземлення назад в цивілізацію і пішли спати. Завтра на нас чекав важкий, але добряче продуктивний день.

Зранку, поки Міла ще спала, я побіг на ніс корабля знімати таймлепс світанку. Хотілось спати, але не міг закрити очі, бо кляті чайки постійно літали навколо камери, натякаючи, типу – "ти засни, а я твою гоупро відразу омномном". Ніякого кріплення не взяв, щоб прикрутити, тому довелося цілу годину стояти біля камери та відмахуватися від чайок та китаянок, які (як виявилось були в нашому готелі!) набігли робити псевдо ня фотки на фоні сонця, що сходить. Чайка, дурна,  хоче зжерти, китаянка - влізти в кадр.

Розбудив дружину і пішли на верхню палубу снідати. І це був справжній рай для шлунку після тривалого життя в країні, де куряча лапка з кігтями вважається делікатесом. Це був мабуть другий після Куала-Лумпуру ресторанний сніданок, який мені сподобався найбільше (в КЛ, то взагалі ми плакали, коли зайшли снідати, такої смачної їжі я ніколи не куштував до цього. Ну хіба що мамин борщ). Снідали та ржали з китаянок, які брали по 4-5 тарілок набитих їжею, а потім після 2ї, смачно зригували, казали «чібауле» і йшли геть. Та навіть це нам не заважало – їжа була смачною та «не Індійською», тобто можна було не турбуватися, про неочікуване відкриття «третього ока».

Вже майже на виході белбой запропонував нам визвати машину на годину чи дві, яка покатає нас навколо міста та покаже все найцікавіше. Ми погодилися. Увага! Ніколи не беріть авто в Янгоні! Це правило номер один! Ні, вони вас не кидають, і не возять по якимось бомжатнях. Навпаки, водії дійсно намагаються вам показати все, що можна, найкраще, розказати найцікавіше. Але є одна проблема. З приходом японських інвесторів в Янгон місто почало стрімко розширятися як у ширину, так і у висоту. Перші висотки міста були побудовані саме японцями. І, звісно ж, вони почали поставляти сюди свої автокари. І, звісно, місцеві їх купують. Місто гарно розвивається, туристи їздять, гроші крутяться, машини купуються. Але дороги не розширяються! Пробки страшенні. Вся вулиця може тупо стояти (і вулиці в них односторонні, тобто машин вже настільки, що навіть односторонні вулиці не справляються з трафіком). Одним словом – повна труба.

Ми пхалися до Суле хвилин 40, коли вчора пройшли пішки за хвилин 20. Маршрут, який ми замовили у водія був наступний: залізничний вокзал (купуємо квитки на завтра на Баган), потім Шведагон, потім ще якісь храми на власний розсуд водія. Але… після години їзди до вокзалу ми зрозуміли, що нема сенсу сидіти і чекати.

Квитки потрібно купувати не на самому вокзалі, а в іншому місці, що знаходиться поруч з ним. Вокзал стрьомний, відразу кажу. Таке враження, що ви в Індії, чи просто неблагополучному районі. А це центр, як не як. Не зрозуміло, чому так, але черги там не було, і ми швидко купили квитки на Баган (6.000 к’ят за квиток). Правда, нас чекала велика неприємність. І тут правило номер два! Якщо ви плануєте свою поїздку до Мянми, то постарайтесь купити вже все, чи хоча б забронювати. Знаходячись в Китаї, в мене карти віза/мастеркард не було, і пейпалу також, тому я навіть і не міг нічого купити заздалегідь. Справа в тому, що потік туристів (особливо маршрут Янгон – Баган на потязі) значно зріс, і росте в геометричній прогресії. Інтенсивно і впевнено. Більшість туристів – німці. А німці старі – то взагалі 50% всіх туристів. А так як це німці, і старі, то вони дуже хитрі. І все вони прораховують поетапно. Тому коли ми підійшли до каси, нам сказали, що лежачиш місць на Баган вже нема. І нема вже давно, бо хитрі, старі німці все вже давно викупили. Довелося брати сидячі. Тепер, щоб ви зрозуміли всю суть неприємності – поясню про сам потяг. Потяг на Баган – це найбільший кошмар для китайців. Він повністю і цілковито – нат сейфті! Тяга, тягне за собою 6 вагонів: 4 першого класу (сидячі з м’якими сидіннями) та 2 вагони другого класу (сидячі з твердими сидіннями). Ви можете вільно переходити з вагону у вагон, хоч вилізти на тягу до машиніста. Двері скрізь відкриті, і тому ви можете спокійно по п’яні випасти, коли йдете до туалету. Вікна всі відкриті, бо страшенна спека, і з них, при бажанні також можна випасти. Тут все зрозуміло. А от лежачі місця – це додаткові 2 спеціальні вагони, які чіпляють у кінець «ковбаси». Перейти з загальних вагонів до цих двох мажорних неможливо, двері закриті. Детально описати, який вигляд має лежачий вагон не можу, але фоток в інтернеті вдосталь, кому цікаво, загляньте. Скажу лише, що це щось трохи схоже на наші бокові місця в плацкарті. А так, як дорога взагалі не близька – 16-18 годин (а в нашому випадку 21, бо ми збили мотоцикліста і протягнули його байк ще пару кілометрів за собою), то тому ми й засмутилися трохи. Але, добре, що ми вже спробували бомж-вагони з Шанхаю в Шенджень, які йдуть по 18-20 годин. Тому нам це не здалося вже й так дуже обтяжливим.

Поки наш водій Чжо чекав на нас біля кас, а ми купували квитки, до нас пристав бірманський гоп. Такий каже: «Шо… в Баган валите?». А ми такі: «Ага, в Баган». А він нам: «А далі куди, нібось в Мандалай по річці?», а ми такі: «Ну да, в Мандалай по річці». А він нам: «Бач як вийшло, квитки на Баган хотіли лежачі, а хитрі, старі німці вже все розкупили», ми такі: «Ну, так…». І тут він видає: "А хо, я вам квитки на човен продам з Багану до Мандалаю?". У будь-якій іншій ситуації, я б послав цього чувака куди подалі, але чомусь я йому повірив. Він пішов з нами, сів у нашу тачку і сказав куди їхати.

Конторка була буквально за кілометр від кас, на вулиці, де було безліч турагенцій, які пропонували все. Чувак нас завів до однієї з них. Там товстий бірманець, сказав, «донт ворі» - квитки є. Коштують вони - $50 за квиток. (Відразу скажу наперед, що ми в Багані знаходили також агентства, які пропонували ці ж самі човни, але за 45 баксів, але ці хитрі, старі німці…). Тож трохи подумавши, ми все таки купили ці два квитки. В ціну входив сніданок та обід. Далі я запитав про повітряні кулі (дуже хотів зробити справді райський момент для дружини, після того, як вона побувала зі мною в Бангладешському пеклі). Але товстяк сказав, що немає. Над Баганом літають три компанії, і в жодній не лишилось квитків на нашу дату. Було досить прикро, але товстяк нічого не міг зробити.

Вийшли, відпустили водія, і пішли пішки до Шведагону. За півгодини дісталися. Шведагон в перекладі означає «Прекрасний Янгон» (Дагон – це стара назва Янгону). І дійсно це місце було надзвичайно прекрасним.

Потрапили ми до нього через Східний Вхід (взагалі ж у нього є 4 входи на всі різні сторони світу, але саме Східний є найпопулярнішим, бо вхід виходить на центральні вулиці міста). Щоб піднятися на верх до ступи, вам доведеться дертись вгору, долаючи декілька сот східців (хоча звісно є і альтернатива для інвалідів – ескалатор та ліфт. Але ж ми хотіли трушно сходити до Шведагону, тому пішли звичайно ж пішки). Будьте уважні, бо як тільки ви розпочнете свою ходу нагору, до вас пристане бабка з пакетом, і скаже «мані». У бірманців вже сам підхід до Ступи вважається святим, тому ходити взутим східцями це велика неповага, а то й протизаконно. Тому місцева стара тут і влаштувала монополію – парить одноразові пакети, які вона поцупила з місцевого «Сільпо». Але як вона не намагалась, ми аж ніяк не були зацікавленні в тому пакеті, бо мали своїх валом.

Протягом всього нашого підйому по боках були якісь прилавки та магазинчики, які продавали все, що могло б знадобитися в храмі. Всілякі жертовні подарунки, статуї Будди та фруктові корзинки. А ще конячки пластмасові (навіщо вони там – незрозуміло).

При вході (вже вгорі) встановлено пару атм та віконця кас, але вже так випадково вийшло, що нас течією туристів занесло, і ми пройшли ту касу дуже швидко. Вхідний квиток коштував, якихось $8 і мав вигляд чергової наліпки на футболку, але вже іншого кольору. З цією наліпкою ви мали право заходити і виходити скільки вам заманеться протягом однієї доби (до речі храм працює з 4:00 до 22:00).

Але, як показує практика, можна потрапити і не даючи гроші «на храм» (як у російській церкві). Описувати Шведагон немає сенсу, бо неможливо підібрати слів для цієї краси. Їх ще не придумали. Все яскраве, аж око болить. Все світле і тепле, місцями навіть пекуче (в дійсності, я спалив собі стопи два рази, за весь час перебування в М’янмі, бо у всі храми потрібно було ходити босоніж білими мармуровими плитами, які на сонці розпікаються і враження таке, ніби ви ходите не по плитці, а по розпеченому вугіллі. Я вже мовчу про чорні плити, які час від часу траплялися в деяких храмах). Окрім самої 99-метрової Ступи в храмі є безліч маленьких храмів, великих храмів, всіляких гонгів і дзвіночків, у які, звісно ж, можна і треба бити. І у всіх цих місцях місцеві бірманці… валяються. Тупо такі шашличні ліниві тушки, покручуються, позіхають, часом трошки похропують. Ніхто нікуди не поспішає, нікому не потрібно на роботу, все норм. Кількість шашличних тушок у деяких храмах лякала, здавалось, що вся підлога вкрита тілами, які валяються і дригають ніжками час від часу.

Біля Західного входу у Шведагон, до нас пристала товста баба, яка сказала «А-я-яй, у вас нема наліпки на грудях» і звісно ж наступна фраза «Мей ай сі йо тікет, пліз». Само собою тікетів у нас не було, але $16 цю ситуацію кардинально виправили і ми через секунду вже ходили, як і всі білі люди (не Буддою ліплені) з наліпками на футболці.

Обійшовши Ступу зі Східного входу, проти годинникової стрілки ми повернулись туди ж і пішли на вихід. Знову боса хода по сотнях східців, знову пластмасові коняки і статуї Будди, і ось ми вже знову внизу, звідки і почали свій підйом якусь годину-дві тому.

Далі, пройшовши пару метрів, ми зайшли в парк з озером Кандоджуй. Це друге за розміром озеро Янгона (після озера Ін’я), але, мабуть, перше за значенням, бо в минулому його називали Королівське Озеро. (На жаль, знаменитий Каравейк ми не побачили (плавучу баржу-ресторан), бо пройшли парк лише західною його частиною, а сама ж баржа знаходиться у самісінькій східній частині озера). Було досить класно посидіти під деревом, попиваючи холодну колу та спостерігаючи за місцевими, які час від часу тут бродили в пошуках місця, щоб повалятись.

Спека стояла страшенна, тому ми вирішили перейти з парку в зоопарк, який знаходиться відразу через дорогу. Вхід (для іноземців) – 3000 к’ят, або ж десь $2.5. Відразу скажу, що я не фанат всієї цієї няшності з кошенятками та собачками, але в цьому зоопарку ми провели більше 2 годин, і навіть не помітили цього. Дуже цікаво.

Перше, на що ми натрапили, це була величезна туша бегемота, яка клянчила щось жернути. А от за ним були найкласніші тваринки, яких ми бачили в цьому зоопарку, – видри. Зграя малих хвостатих істот відразу кинулась до нас, як ми тільки нахилились погледіти, що там живе. Вони тягнули свої маленькі лапки намагаючись нас вхопити. Няшність цих тваринок зашкалювала.

Розповідати про всіх тварин не буду, бо це цілу окрему книжку можна написати, скажу лише, що ми там бачили багацько слонів, медведів, бенгальських тигрів, левів, жираф, і крокодилів, безліч всіляких коней і птахів. Але найбільше запам’ятались ці видри, білі тигри, орангутанг, і ціле мавп'яче містечко. Можна було з цілковитою впевненістю сказати, що Бірманці за тваринами слідкують і ставляться до них дуже добре, бо всі клітки прибрані, а тварини бадьорі та веселі.

Сонце сідало. Ми вийшли з зоопарку, взяли таксі та поїхали зустрічати захід сонця до Озера Ін’я – найбільшого озера Янгону. Недалекий таксист нас провіз прямісінько біля озера, а потім звернув і поперся, біс його зна, куди. Поки ми йому пояснювали, що нам потрібне саме озеро, а не готель «Озеро Ін’я», куди він нас віз, то сонце вже й сіло. Дісталися озера ми вже майже в темноті, трошки посиділи на травичці, так сказати, полюбувалися краєвидами, і пішли собі вздовж озера у бік центру міста.

Але йти далеко ми не хотіли і не збиралися – побачили гольф клуб прямо на березі озера. Зізнаюсь чесно – ніколи до цього моменту не грав у гольф і навіть не пробував. Дорого і нудно. Але саме цей клуб був не гольф-клубом у класичному розумінні, а клубом для відпрацьовування ударів, і все, що потрібно було робити, це дубасити м’ячика якомога сильніше, щоб він полетів далеко-далеко в озеро.

За $5 ми замовили собі 100 кульок (50 та 50), за $2 можна було замовити ще й індивідуальну рабиню, яка буде ставити тобі кульки, але ми вирішили обійтись без неї. Ключку ми взяли стандартну, і заплатили заставу (до біса бабла). Нас ще й два рази попередили, щоб її не поламали, чи не втопили, бо заставу не віддадуть.

Взяли пива холодненького, свою простяцьку ключку і пішли відпрацьовувати дальні удари. Звісно, що збоку це мало тупуватий вигляд, бо ми обоє не вміємо грати в гольф, але спробувати було класно. Міла лише пару разів вдарила і більше не схотіла. Зате вболівала за кожен мій удар. Бірманці трохи косились на нас, але згодом заспокоїлись і забили на нас взагалі. Тож можна було сказати, що пограли ми добряцько.

Після гольфу взяли такі та поїхали вечеряти. Знайшли класний європейський ресторан прямо біля нашого готелю «Union Bar and Grill». Тут ми замовили дві здоровенні піцци та пива. Але недалекий офіціант, не знав різницю між Хам і ПармаХам (Шинка та Прошуто). Не знаю, кому може подобатися це м'ясо, але ми були здивовані побачивши цю дивну шинку у нас в піцці, смак був однозначно «неперевершений». Можливо під горілочку, як закуску то воно і гарно, але, як топінг до піцци – було огидним. Напились пива, повискубували пармахам з піцци і пішли до готелю.

Я все ж таки ще не до кінця втратив надію політати на кулях у Багані, і почав писати у всі компанії в Багані. Їх три, але на той момент я знав лише про дві з них. Bagan Balloon та Golden Eagle. Написав тим і тим. Дивно, але обидві компанії мені відразу відповіли. Баган Балун відразу сказав – ні, нема місць. А Голден Ігл – порадив завтра зранку піти в ЧайнаТаун в Янгоні та пошукати там контору. Можливо вони і знайдуть нам два містечка в корзині. Але офіційно, він добавив, місць, на жаль, немає.

Ранок. Світанок. Сніданок. Чек аут. Рюкзаки. Спекота. Трафік. Пробки…

Дійшли до центральної частини міста і побачили, що трафік весь звертає в бік вокзалу, а Чайна Таун – прямо. Взяли таксі і поїхали по координатах, які ми знайшли в інтернеті. Як я не хотів, але все ж таки довелося заглянути до Вейського Кварталу. Для мене китай це завжди буде бруд, лапша, відриги та відхарькування, мочіння у смітник. Тому не хотілось це бачити і тут – за кордоном, далеко від Китаю.

Адреса виявилась трохи не правильною, і саме ось те «трохи» коштувало нам цілу годину пошуку. Йдеш по вулиці, шукаєш номер будинку, а там вейські морди. Заходиш в готель, а там вейські морди. Йдеш за ріг – і там також вейські морди. Вейські морди були скрізь і скрізь вони жерли лапшу, приплямкуючи, та курили свої смердючі цигарки. Але на відмінну від оригінальних Вейських морд, Янгонські Вейські морди мені допомогли. В черговому готелі, я просто спитав, чи знають вони де ця клята компанія, що організовує польоти на кулях над Баганом? І був здивований. Бо замість вже звичного від китайця «Буйо» чи «ноу» китаєць мені допоміг. Відкрив інтернет, знайшов ту компанію, номер телефону, подзвонив туди і спитав, як туди пройти. А потім взяв аркуш паперу і в деталях все мені намалював. Так що, як не прикро це визнавати, але так – я скористався допомогою китайця, і інформація реально виявилася правильною.

Через годину як вийшли з таксі, ми нарешті знайшли цю контору (і до речі офіс знаходився, прямісінько біля того місця де ми вийшли з таксі). Зайшли, привіталися. Пояснили всю ситуацію. Бірманці щось пошепталися, а потім сказали зачекати, зараз щось порішаєм. До нас підійшла жіночка і пояснила всю ситуацію – отже, в них і дійсно місць вже не було. Не було на «стандарт» політ. Але ще два вони можуть знайти для «преміум» польоту. Різниця між стандартом і преміум проста – там 12 людей в корзині, а там 8. Весь маршрут польоту однаковий, тільки для преміум, знімають весь політ на гоупро, а потім монтують і дарують вам на флешці, плюс ще якийсь сувенір. Ціну на Стандарт нам так і не сказали (але вона здається десь $320), а от Преміум вони захотіли $350 з людини (ну, це й дійсно була така ціна, бо офіційно саме вона вказана в них на сайті).

Наступні 15 хвилин це можна описати так – я тримаю у себе в руках один мільйон к’ят (це десь $740), які я щойно зняв з банкомату за рогом і несу їх до офісу повітряних куль. Роздумувати я не хотів, бо чорт забирай, це до біса багато грошей, і логічно б було їх не спускати на кулі, але я вже так вирішив, і дороги назад не було. Як в трансі, я віддав купу бабла бірманській жіночці, вона зняла копії наших паспортів, записала назву нашого готелю в Багані, і виписала чек. Весь офіс побажав нам приємного польоту. Ми вийшли на вулицю… І ось стою я, Міла, тримаю папірець вартістю в 700 баксів і до мене тільки зараз доходить, що ми все ж таки летимо! Летимо над стародавнім містом Баган у М’янмі! Так, це коштує дуже багато, але того варте.

Далі все було просто – взяли таксі та дісталися вокзалу. Поїли у місцевій наливайці (палатка з пивом та сендвічами). Купили їжу та воду в дорогу і зайшли до вокзалу. Вокзал був дійсно автентичним, і здавалося, що між моментом його відкриття в честь Королеви Вікторії і нашим днем не змінилося абсолютно нічого. Все старе, але не брудне. І щось у тому було, якась дивна атмосфера. Здавалося зараз прийде паровоз, вся станція вкриється паром, а з вагонів повиходять британці колоніальних часів. Але британців не було, лише старі, хитрі німці та ліниві бірманці, які валялися на землі та куняли.

До відправлення залишалося менше 30 хвилин. Ми вже знайшли свою платформу і сиділи в очікувані нашого потягу. До нас пристали місцеві дівчата-гопихи, які чомусь цікавились номером нашого вагону та чи не потрібна нам вода. Води в нас було достатньо, а квитка гопихам я не показав, тому в них відразу пропав інтерес до нас.

Почули гудок нашого тепловоза – старий, самий що не є оригінальний дизельок, який катається між Янгоном в Баган вже не один десяток років. Побачили і старих, хитрих німців, які відразу позабігали в свої спеціальні вагони і позачинялися. Ми ж пішли шукати свій вагон. Знайшли. Зайшли. Сіли. Місцеві жіночки з дітками та сурові Бірманські мужики дуже уважно дивились на нас, але коли в вагон почали заходити ще іноземці, увага їхня розсіялася. Дивно, але саме в нашому вагоні, і саме посередині, був осередок іноземців. Тобто не в кінці вагону, не в сусідніх вагонах, а саме тут, де ми сиділи. Збіг? Не думаю. З нами їхали німецька пара (молоді і не хитрі), британська стрьомна баба, дивакувата новозеландка та француз. Німці з британкою і дивакуватою новозеландкою сиділи за нами, а француз сидів з нами.

Тепловоз дав гудок і ми поїхали. На нас чекали неймовірні пригоди та неперевершена 21-годинна мандрівка бірманським тепловозом. Бувай Янгон – ти був дійсно прекрасним (особливо після Бангладешу).

Майкл був з Парижа. Оригінальний туркоподібний француз (справжній нейтів), подорожував вже не один день і тиждень. Ханой, В’єнтьян, Сієм Ріп, потім переліт до Янгона і ось зараз тримає курс на Баган. Звідти, як і ми в Мандалай, і знову таки, як і ми переліт до Бангкока. На француза він взагалі не був схожий (хоча зараз кожна друга борода - це вже нейтів Парижанин, чи, накрайняк, Марселець). Розговорились про подорожі. Знаєте, коли ти подорожуєш і зустрічаєш когось на своєму маршруті, і ваші дороги йдуть в одному напрямку деякий час, годину чи то пару днів, першим ділом ви визначаєте, хто з вас більш крутіший, хто більше проїздив, побував, відвідав, хто отримав більший досвід. Послухавши його розповіді про Сінгапур, Малайзію, Тайланд, (псевдо країну «Трансіністрію») та майже всі Європейські країни, ми розповіли про себе. Бангладеш, Тімор-Лесте, Тайвань, Лаос, Косово, Боснія, Албанія і це далеко не кінець. Єдине чим він міг апелювати, це його мандрівка Придністров’ям, Румунією та Болгарією. Але, почувши нашу розповідь про поїздку до Пхеньяну, чувак здався – це був шах і мат, такий собі прихований козир в рукаві.

Пізніше Майкл розповів про свою подорож по Янгону. Катався на місцевій електричці навколо міста (до речі цей вид «атракціону» радять майже всі форуми, але ми ним так і не скористались).

Майкл сидів в нашій секції, але через прохід, а на лавці навпроти нас сиділа жіночка з дитиною. Спочатку вони на нас дивились, як на бомжів, я якоюсь відразою. А потім і взагалі пересіли до сусіднього одинокого діда, залишивши свої торби з танакою біля нас. Тому їхали ми класно і легко. Ніжки викинули на лавку навпроти, вікно спустили вниз, відкрили пивко і насолоджувались вітерцем, який бив нам в обличчя. Температура повітря була зависока, але завдяки відкритим вікнам по всьому вагону, здавалося, що ти просто летиш десь між хмарками, і вітер обдуває все твоє тіло.

Так ми їхали, їхали і їхали. Інколи до нас у вагон підсідали люди з «дровами». Таке враження було, що танака тут була за ходову валюту на рівні з доларом США. На деяких зупинках до наших вікон прибігали дівчата з водичкою, снеками і всілякими ніштяками до пива. Хтось розплачувався «деревом», хтось доларами, хтось місцевою валютою. На черговій зупинці до нас підсіли два чувака – один мужик і пацанчик, які всілися навпроти (разом із сумками жіночки, яка втекла з дитиною до діда). Обоє були одягнуті в лоунджи.

Як тільки стемніло, стало холодно. Довелося відразу зачиняти всі вікна. Всі подоставали свої індійські штанці чи бірманські лоунджи, кофтинки і навіть шапки. Все знадобилось.

Як тільки ми вирішили проблему з холодом, з’явилася інша, куди більш неприємніша. Комарі. Вони налітали на світло у вагоні і тому досить швидко наш райський вагон перетворився на суцільне комарине пекло. В дію пішли всілякі спреї від комах. Особливо казилась від цього британка, вона пшикала все і всіх, вбивала все, що літало і пришіптувала, якісь дивні кельтські заклинання.

А далі почалась повна сатана. В нашому вагоні було п’ять люмінесцентних ламп, що й давали освітлення всьому вагону (хто не знає, це такі довгі лампи). І в якийсь момент до нашого вагону прокралась зла нечиста сила, яка почала підходити по кроку до нас. Спочатку вибухнула одна лампа, та що була з іншого боку вагона. Всі пасажири напряглись, типу, що сталося і все таке, але паніки, як такої, не було. А от коли через хвилин п’ять, загорілася наступна лампа, яка відразу і вибухнула, це вже набуло вигляд справжнього прокляття.  За нею відразу вибухнула іще одна. І коли настав момент лампи, під якою сиділи ми, всі іноземці, весь вагон мовчки дивився на стелю. Залишилось дві лампи. Тиша була мертва. Ніхто не сказав і слова. Світло почало блимати і … потухли відразу останні дві лампи. Весь вагон опинився в суцільній темряві. Ми бачили світло лише в сусідніх вагонах, а наш вагон-примара був абсолютно чорним.

Набігли провідники, щось намагалися робити, трохи навіть в них щось спочатку і виходило, запустили світло останньої лампи. Але не пройшло і хвилини, як остання лампа також луснула.

Так ми і їхали. Згодом люди звикли до темряви. Британка розповідала страшилки, місцеві говорили щось про своє, а ми з Мілою сиділи і тринділи з Майклом. Згодом всіх почало вирубати, і всі почали моститись спати. Один з мужиків, що сидів навпроти нас, пересів до Майкла і влігся на всю лавку. Те саме зробив Майкл, і інший мужик. А ми з Мілою вдвох на одній лавці не могли вміститися. Ну, прямо, як Джек і Роуз, які плавали в Атлантичному океані, і не могли влізти на одні плавучі двері. Тому я взяв якусь кофтинку і пішов у другий вагон.

В іншому вагоні на мене дивились, як на чумного. Провідник спочатку намагався мене вигнати, але побачив моє обкусане комарами обличчя та ту темряву, з якої я вийшов, дозволив мені лишитися. Цей вагон був майже пустий, лише декілька місцевих людей, та пару монахів. І от саме один з монахів до мене і причепився. Підійшов, подивився на мене і такий каже «вали з відси, в свій вагон». Монах був бухий, бо гарненько від нього несло. Я вдав, що не розумію англійську і просто закрив очі. Монах, щось постояв, потриндів, типу, ну нефіга собі наглий іноземець. Та й відчепився від мене. Заснув.

Але сон тривав не довго. Наш потяг різко тріпнувся і загальмував. Прокинувся, йду до Міли у вагон. А вона сидить перелякана з величезними очима. Сідаю, питаю, що там. А вона киває на чувака що лежить навпроти і каже, що під лоунджи у нього там нічого нема. Тобто чувак сидить перед моєю дружиною в одному лиш лоунджи і час від часу «провітрює» та «почісує». Пропоную їй піти зі мною, але звідкись відразу матеріалізується провідник і каже «ноу, онлі ван». Постав простий вибір – спокійний чесун чи надокучливий п’яний монах. Вибрали перше, бо, як не як, тут було ще багато іноземців, які б відразу коли що, допомогли. А там лише я і монах – один на один. Так і вирішили.

Але потяг так і не рушав далі. Все стояв і стояв. Провідники почали бігати туди-сюди з ліхтариками, дивитися під вагонами, щось кричати, щось збирати і витягати… з під вагону.

Нічого не розуміючи, ми просто сиділи і дивилися, що буде далі. А далі вагон таки рушив, але їхали ми з надто повільною швидкістю (тобто, ми й так пхалися повільно весь час, а це взагалі повзли). Дошкандибали ми так до найближчої станції, де потяг зупинився. Набілга відразу сила силенна людей, які почали обступати потяг і щось витягати. Руль. Колеса. Рама. Шолом… Чорт, та ми збили мотоцикліста! Всі деталі, як Лего скинули на платформу. Але слідів крові, чи понівечене тіло потерпілого я не бачив, тому може все й обійшлося.

Скинувши «баласт», наш потяг знову рушив і вже потопив звичною для нас швидкістю. Я пішов спати до вагону з п’яним монахом.

 

 

[Баган] 

«Вода, вода» - прокинувся я від криків дівчинки, яка, як жирафа заглянула до мене через вікно і тикала в мене холодною пляшкою води. Десята година ранку. Проспав весь ранок, лише прокинувся був один раз десь о п’ятій, подивитись на світанок. Подивився і заснув.

У проклятому вагоні знову все в порядку. Два мужики звалили. Знову жарко, відкриті всі вікна. Комарів немає. Снідаємо якимись йогуртами та булками. Чекаємо на кінцеву станцію – Баган.

Але чекали ми ще так довго, бо збивання мотоцикліста не входило в наші плани, тому наш потяг дуже відстав від графіка. Ми повинні були приїхати ще о десятій. Натомість ми припхалися на початку другої. О 13:15 наш потяг зупинився і всі провідники відразу почали кричати "Баган, Баган".

Тут почалось, щось дике. Місцеві відразу кудись всі пропали. Лишились лише іноземці та хитрі, старі німці з VIP вагону, які відразу пересіли в автобус, який на них чекав.

Альфа самець німецький Ханс намагався зібрати всіх нас до купи і типу диктувати правила таксистам, які, як чайки, нас всіх обступили в коло. Хапаю Мілу за руку і вириваюсь з кола. За нами біжить Майкл, який намагається відбиватися від двох чайок, які клюють його за рюкзак. Забігли на парковку. Там стоїть пасивна чайка, яка багато вже на своєму віку побачила. Кажу їй: "12тисяч і вези нас в готель". Він пасивно відповідає "15". Кажу "По руках". Кидаємо рюкзаки в машину і швидко сідаємо. Чайка за руль і рушає. Бачимо, як Майкл дістався до парковки, і як його повільно починають клювати чайки, то за руку, то за кепку, то за рюкзак. В його очах була повна безнадія…

Кажу своїй чайці зупинитись, відкриваєм двері, і кличем Майкла. Він забігає і відразу закриває двері. Чайки обступили машину і починають клювати вікна. Поїхали. Проїхали повз Альфа Ганса, який все ще вчить чайок життю. Виїхали на дорогу.

Майкл поговорив з нашою чайкою і домовились, що нас всіх повезуть за 20000. Десь з нас, десять з Майкла. Нас це влаштовувало і чайку це влаштовувало.

Не проїхавши і п’яти кілометрів, ми зупинилися біля невеличкого кпп. Тут ми повинні були заплатити по $20 за перміт для іноземців. (На території Багану біла людина повинна заплатити гроші, щоб просто ходити та дихати повітрям).

Наші з Майклом готелі були в різних місцях. Ми вибрали готель “Bagan Princess”, що знаходиться в 4 км на Пн-Сході від Багану, у місті Няунг-Ю. Він же вибрав хостел “Ostello Bello”, що в 5 км на південь від Багану, в місті Новий Баган. Як ми пізніше дізналися, Новий Баган, то для бідних студентів, а Няунг-Ю переважно для хитрих, старих німців. Звісно і ціна відповідна. І сервіс… повинен був би бути. Але не все так файно було.

Чайка нас викинула навпроти нашого готелю. Міла взяла імейл Майкла, і ми домовилися завтра увечері зустрітися повечеряти разом. Попрощалися. Заходимо до готелю. Все круто, класно, гарно. Скрізь все викладено камінням, багато статуй, вирізаних з дерева. З нами вітається дівчина на ресепшині. Знаходить нашу бронь. Ми платимо. Виходить белбой, бере наші рюкзаки і йде… на вихід. Ми такі, типу, ей мужик, що не так? А дівчинка нам, каже – це все норм, ваш номер знаходиться там.

Те саме «там» означало дивну двоповерхову будівлю через дорогу, яка не мала ні охорони, ні паркану, і твій номер захищав тебе від гопників лише маленьким замочком  твоїх фанерних дверях.

Наш номер на першому поверсі, відразу при вході. Вікна не мали скла, але були зачинені дерев’яними засовами, які при бажанні можна було відкрити, але тоді кожен пересічний збоченець буде тебе бачити, бо вікна виходять, я б навіть сказав, впираються, впритул до дороги.

Гадаю, не варто казати, що фотографії на Букінгу нашого номера абсолютно не відповідали реальності. Скинувши рюкзаки, ми відразу пішли сваритися з менеджером готелю. Показую телефон, де фотографії номеру, за який ми заплатили $70 за дві ночі. Менеджер… це жирне, старе падло дивиться на фото, а потім рже мені в обличчя. «Бугага» - каже він, - «То це ж номер за $120 за ніч». І давить свою либу, і потирає свої маленькі пацючачі ручки. Каже, коли хочемо той номер, то треба доплатити різницю. Звісно, що платити 170 баксів зверху ми не збиралися. Сказали йому, що він поц і що він помре від раку за таке не хороше ставлення до туристів, що його карма навіки буде чорною, чорнішою за чорний вагон, у якому ми їхали, і що його діти приречені на вічне поїдання липкого рису та вонючого тофу. На що він зробив вигляд, що нас не почув і почав колупатися візитівкою готелю в своїх пацючих зубах.

Прийняли душ. Взяли паспорти, гроші, камери. Закрили наш номер за замок, який може вибити навіть немовля. І пішли гуляти по Багану.

Види транспорту в Багані були примітивні, але в тому і був весь кайф. Тож варіанти наступні:

  1. Ходити ніжками, але ви здохнете і не побачите навіть і ¼ всього, що можна побачити.
  2. Взяти коня! Ну, чи кобилу. Але ви будете не галопом скакати як бандолеро, а сидіти в кареті, як зажрана свиня і пхатися з черепашою швидкістю. Звісно, що самі ви коня не будете вести, а буде сидіти мужик, який за вас все буде робити.
  3. Велосипед. Непоганий варіант, але велики були далеко не спортивні і це логічно, з такими дорогами, як там, ваш спортивний велик відразу складеться навпіл.
  4. І наостанок – електо-байк. Китайці сплавляли тони цього непотрібного сміття до Багану.

Ми вибрали останній варіант. І як я не просив місцевих дати мені справжній мопед, а не це китайське збочення на батарейках, мені його так і не дали. (Справа в тому, що пару років тому назад, п’яний німець врізався на мопеді в каміння і загинув на місці. Після цього інциденту, влада заборонила давати дурним іноземцям нормальний вид транспорту, лише рагульний, на якому щоб вбитися, треба ще постаратися).

Оренда байків була навпроти нашої недопринцеси. Але перед тим, як взяти мопед, я поставив одне логічне запитання. Що буде, коли мій байк заглухне десь серед храмів? Мені сказали, що я можу повернутися на базу завчасно і змінити байк на заряджений. (Для тих хто не шарить. Електро-байк проїжджає максимум до 50-60 км, швидкість його може сягати також до 60 км/год. Коли заряд батареї сідає, байк починає втрачати швидкість і ви залишаєтесь один на один з дикою природою у покинутому древньому місті).

Ми домовились на півтора дня (сьогодні та весь день завтра). Але нас попередили, що краще в обід туди не їздити, бо спека страшенна.

Шолом на голові. Селфі палка в руці дружини. Руки на рулі. Погнали!

Ніяких воріт, чи там паркану, чи таблички ви там не побачите – їх просто нема. Ви просто їдете по дорозі і бац – праворуч храм, ліворуч ступа, там ще ступа, а там далі ще храм і понеслось. В цей день ми вирішили зробити розвідувальну вилазку, щоб дізнатися, що краще подивитися завтра. Але самі того не підозрюючи ми об’їхали абсолютно всю територію.

Перший храм, в який ми зайшли був – Хтіломінло. Я гадаю нема сенсу зараз вам розповідати про назви храмів, та описувати їх, бо, звісно, мало хто зрозуміє різницю між Хтіломінло та Ананда, чи Швесандау і Суламані. Так само й те що один храм був побудований Королем Сісу Другим, а інший принцом Язакумаром. Все це другорядна інфа, яка буде цікава лише історикам та науковцям. Скажу лише, що Храм Ананда вважається центром і одним з чотирьох храмів, які більш-менш збереглися і в яких проходять служби. Справа в тому, що у липні 1975 року саме в Багані був страшенний землетрус магнітудою в 6.5 балів. Було знищено багацько ступ, храмів, пагод. Реставрації йдуть ще й досі. Розказуючи про храми, неможливо їх описати словами. Порівнювати Баган з Сієм Ріпом я також не можу. Це абсолютно два різних комплекси храмів (хоч і дистанція між ними не суттєва). Скажу лише, що вибирайте храми, які подалі від головної вулиці, які мають більш покинутий і розбитий вигляд, – в них є якийсь шарм, містика і кайф. Так, звісно, Ананда, Хтіломінло, Бупайя та Мануха – круті храми, гарні, відреставровані. Але й не забувайте, що там де все чисто, гарно і няшно – завжди буде багацько людей. Ми були скрізь: і в цих 4 крутіших храмах, і в інших храмах, лазили по напіврозбитих ступах, та заходили до університету Буддизму. Всі місцеві дуже класні люди, ніхто нам не сказав ніякого кривого слова та не намагався нас пирнути ножем.

За ці півдня, що ми каталися по Багану, ми встигли побувати майже у всіх великих (туристичних і не туристичних) храмах. Захід сонця ми зустріли на березі річки Іраваді, заглянувши в якийсь мажорний резорт для пенсіонерів. Ми там сильно виділялися, особливо Міла, бо навколо нас були лише старі, хитрі німці та ще якась підстаркуватість з різних країн світу.

А коли сонце вже сіло, ми поїхали на базар. Таке собі глобал гезерін опен ейр. Тут було все: шашлички з рисом, одяг з іграшками, навіть декілька атракціонів з луна-парку. Їсти хотілось і все мало смачний вигляд, але їсти стріт фуд, після Індії, ми не наважилися.

Після базару погнали в офіс повітряних куль Golden Eagle. Там дядько нас відразу знайшов у базі даних і сказав, що завтра о 5й ранку вони за нами заїдуть до готелю.

Поруч з готелем ми знайшли чудовий ресторан The Beach Bagan, де не дорого, а, головне, дуже смачно повечеряли. (До речі інтернет в цьому ресторані був швидший, ніж у всіх інших місцях Багану, де ми сиділи, включно з нашим готелем).

Стомлені, але цілком задоволені (днем, а не умовами готелю) ми повалилися спати. Завтра на нас чекав неймовірний день – політ на повітряних кулях над Баганом.

Хотілося здохнути. Хотілося забити на той мільйон який ми заплатили за політ на кулях і просто завалитися спати далі. І навіть все до того йшло. Але все ж таки, ми відірвали свої голови від подушок і пішли до ресепшина. Там на нас вже чекали чуваки у футболках Golden Eagle. Посадили в мікроавтобус і поїхали. Ми були перші пасажири. Заїхали ще за парочкою італійців та декількома німцями. Весь маршрут зайняв десь півгодини.

Далі нас привезли на нічне поле, де були розставлені столи зі свічками, а на столах свіжі круасани. Було ще темно і ми не особливо бачили, що перед нами лежать здоровезні здуті кулі, які згодом почнуть надувати. Тільки-но ми сіли за стіл, як відразу набігли бірманці і почали пропонувати чай-каву. І ось тут був перший кайф цього дня. Ніч. Стіл зі свічками та смачна кава з круасаном.

Згодом приїхали ще два мікроавтобуси з людьми. Коли всі вже сіли та випили по чашечці запашної кави, до нас вийшли три іноземці – Курт, Ліа та Пеп (всі були іспанцями, хоча Пеп здається був з Каталонії). Це були наші пілоти трьох повітряних куль – Yellow Foxtrot, Yellow Golf та Yellow Hotel. Вони привіталися з усіма та почали ділити людей на команди. Ми потрапили до «Жовтого Готелю» з пілотом Куртом. З нами до Курта потрапили ще 3 пари – Поляки, Німці та Італійці. Компанія була чудова – ніяких претензій не мали. Нам розповіли правила безпеки та сказали, що через годину піднімаємося у повітря.

Почало світати. Бірманці розклали три величезні жовті кулі та почали їх надувати великими фенами. Далі, як тільки куля почала набирати свої форми, хлопці почали надувати її теплим повітрям від балонів, які були встановлені в корзині, що кріпилася до кулі. Врешті, куля почала надуватися і підніматися. Коли куля повністю піднялась і почала потихеньку підіймати корзину, її відразу прив’язали канатом до трактора. Всі три кулі були готові до польоту.

Було вже достатньо світло, але сонце ще не вийшло. І ось тут ми нарешті роздивилися всі 3 види куль.

  1. Темно червоні – Bagan Balloons (11 куль) http://balloonsoverbagan.com/
  2. Темно зелені – Oriental Ballooning (6 куль) http://www.orientalballooning.com/
  3. Жовті – Golden Eagle (3 кулі) http://goldeneagleballooning.com/

Про кількість куль – то окрема цікава історія, яку нам розповів Курт вже в небі. Все було просто. Влада М’янми дозволила, щоб над Баганом літали не більш, ніж 21 куля. Баган Балунс були перша компанія, яка ще з 1999 почала літати, тому вони купили ліцензію на більшу половину куль (11 штук). Далі в 2013 на ринок вийшли Орієнтал Балунінг, які купили також більшу половину (6 штук). Ну і на сам кінець – з’явились Голден Ігл та купив, що лишилось – 3 кулі. Конкуренції особливої нема, так як ціни приблизно однакові у всіх трьох компаній.

Курт дав команду на зліт і ми по черзі почали залазити до корзини. Через хвилину наша корзина вже відірвалася від землі і ми почали набирати висоту. Курт постійно щось триндів і тролив попередніх туристів. Розповідав смішні історії. Ми ж дивилися на світанок. Яскраво-помаранчевий м’яч повільно почав вилазити з-за обрію. Під нами було все покрито ранішнім туманом. Ми бачили кілька десятків людей, які залізли на храм зустрічати світанок. Далі сонце випливло повністю і освітило всі закутки стародавнього міста. Туман пропав і перед нами відкрився неперевершений вид на старе місто Баган. Відчуття було неймовірним. Ти, людина, яка звикла ходити на своїх двох, зараз літаєш немов птах. І все перед тобою відкрито, ти бачиш все і всіх.

Пролетівши всю територію Багану ми вилетіли на Іраваді і почали знижатися. Так вже вийшло, що Курт був трохи скаженим і посадив нас досить далеко від всіх інших куль, прямісінько на березі річки. Через хвилин 15 до нас прибігли хлопці та заарканили нашу кулю. Курт підняв кулю на півметра від землі і хлопці почали її тягнути до місця посадки всіх інших куль.

Дісталися. Сіли. Вилізли. Нам відразу дали вологі рушники та бокали з шампанським. Стіл з фруктами стояв поруч. Курт виписав символічні сертифікати про політ всім учасникам, та пообіцяв сьогодні увечері надіслати в наші готелі флешки, на яких буде фото та відео з нашого польоту. Через 20 хвилин (приблизно то була вже 9 ранку) ми були вже в готелі.

Пішли снідати, і як виявилось хоч сніданок і був до 10 ранку, та їсти було вже нічого, крім рису, тостів та холодної кави. Трохи це засмутило – пішли на ресепшн. Питаємо де сніданок, а нам кажуть треба було раніше приходити. На моє питання, чому ж вони тоді вказують що сніданок з 7 ранку до 10, дівчинка з ресепшина лише помукала і поойкала.

Взяли мопед і погнали дивитись Баган вже знизу. Проїхали вже знайомі місця, де були вчора, відвідали нові храми, були на набережній, звідки відправляються пороми на Мандалай. Поїхали в бік Нового Багану.

Там ми зайшли в Храм Мануха. Він відомий тим, що там є статуя лежачого Будди. Це був другий Будда, що лежить, якого ми бачили у своєму житті (перший був у Парку Будди у В’єнтьяні). Тут, крім Будди, ми зустріли до біса багацько бірманських дівчаток з конкурсу краси (щось типу Міс М’янма 2017). Однозначно гарніші за будь-яку з китаянок.

Під кінець ми покаталися по Новому Багану, позаїжджали у найвіддаленіші храми і навіть знайшли Пошту та відправили листівку з Багану батькам у Київ. Купив собі лоунджи, чисто чоловіче без всіляких приколів. І тепер косив під місцевого. Робити вже було нічого.

Так, як ми прокатали все пекло (з 11 до 13 годин), то ми вирішили пообідати, взяти пляшку рому і лежати біля басейну до самісінького вечора. А ввечері вирішили вже зустрітися з Майклом та разом повечеряти. Здали наш мопед на зарядку, а натомість отримали інший.

Поплавати в басейні не вийшло, так як вода була досить прохолодна, тож ми просто лежали і безбожно бухали ром.

Увечері сіли на новий мопед і погнали знову у Новий Баган. З Майклом зустрілися в ресторані «7 сестер». Розповіли, хто що бачив. Виявляється, що Майкл був серед тих людей, які сиділи зранку на храмі і зустрічали світанок. Розповіли про готелі – наш виявився дном дна, а його хостел був досить класним. А ще він хотів був з нами  поїхати паромом в Мандалай, але не мав часу, тому взяв квиток на автобус на завтрашній ранок.

На цьому наші шляхи і розійшлися. Фейсбука він не мав (ну принаймні він так сказав. Ми думали що чувак чи то терорист з ІДІЛу, чи просто від нас морозиться, але коли він нас покликав на вечерю в ресторан, то вирішили, що, може, він і справді не має Фейсбуку і живе ще в минулому столітті).

Віддали мопед і пішли знову на ресепшн. Пояснили, що ми завтра виїжджаємо о 6 ранку і нам треба машина до порому. А також сніданок із собою. Хлопці на ресепшині взяли блокнот та ручку і почали записувати, що б ми хотіли мати на сніданок – банани, яєчня, тости, кава, сосиски. Досить непоганий сніданок.

На цьому наша подорож по Багану і скінчилась. Завтра на нас чекав 15годинний пором вверх по Іраваді до Мандалаю.

Як виявилось пацани з ресепшина, які вчора приймали наше замовлення на сніданок, просто нас потролили. Ніякого сніданку не було, так само як і хлопців. Була лише одинока Чайка-таксист, який на нас чекав. Шукати когось з менеджерів чи стафу не було бажання, тому ми просто завантажилися в машину і поїхали на причал поромів.

Їхали недовго. Зовсім скоро ми вже йшли по нічній набережній в пошуках свого порому. Паромних станцій в Багані дуже багато, вони є і в самому місті на півночі, і трохи західніше від міста, але наша паромна станція (я б краще сказав – поромний берег) знаходилася північніше нашого міста Няунг-Ю. Таксист нас висадив на якійсь площі сказав йти в стрьомну маленьку темну вуличку. І поїхав. Нічого не розуміючи, де причал, де паром і навіщо нам йти в ту вуличку ми лишились на самоті. Оглянувши всю площу зрозуміли, що варіантів, як таких у нас і нема, бо на цю площу вели лише дві дороги – одна по якій ми сюди заїхали на машині та інша та сама стрьомна маленька темна вуличка. Зайшли. Пройшли (звісно це не був той самий пекельний тунель, як в Дацці, по якому ми вийшли на центральний базар). Вуличка нас вивела прямісінько на берег.

Було ще досить темно, і ми нічого не бачили. Лиш де-не-де виднілися лампи з тьмяним світлом. Знайшли перший пором і підійшли до нього. На поромі сидять місцеві чуваки, снідають. Показую квиток, питаю чи це не той паром. Мужички уважно читають, самі з собою говорять, а потім мовчки показують на паром, який причалений поруч з ними.

Підійшовши вже на потрібний пором, нас відразу зустріли усміхнені Бірманці. Поглянули на квитки і провели нас в салон. Пасажирський салон розташовувався на першій палубі. Він був повністю закритий склом і мав декілька кондиціонерів. По салону вже валялися декілька тіл. Всі спали. Бірманці нам сказали, щоб ми не переживали за свої місця, а вибирали де б нам було зручніше і лягали спати. Салон розрахований на 70 людей, але квитки продали лише на 15. Тому весь салон був майже пустий.

Місця були розбиті на 3 секції з двома проходами. Ми обрали ту, що була ліворуч від вікна. Зайняли 8 місць, по чотири місця на людину і лягли спати. Дружина відразу заснула, а мені стало цікаво оглянути цей пором. Пішов прогулятися.

Звісно, що в машинне відділення мене б не пустили, але я туди й сам не ломився. Прогулявся по мінусовій палубі, подивився на каюти екіпажу. Потім піднявся на другу палубу, де був бар-їдальня та вихід на відкриту палубу на носі корабля. А далі піднявся на третю палубу – тут була повністю відкрита площа з лежаками для засмагання. Біда була лише в тому, що більшість відкритого місця знаходилось за трубою, з якої коптило вихлопами від дизельного двигуна. Було ще декілька лежаків перед трубою. А за ними вже знаходився капітанський місток, куди прохід був заборонений.

Через годину пором відчалив від берега і пішов уверх по Іраваді до Мандалаю. На нас чекала ще одна неймовірна подорож, але тепер вже не потягом, а поромом і за часом – всього якихось там 15 годин.

Зустрівши світанок на Іраваді в повній тиші та самоті, я завалився також спати. Прокинувся вже десь о 10 годині ранку. Дружина все так ще й спала. Розбудив. Дивимось навколо – все пусто. Людей немає. Прямо таки корабель-примара, і всі люди в один прекрасний момент пропали, чи були зжерені лангол’єрами.

Пішли шукати. Зайшли в бар, а всі вони сидять і тупо жеруть. Всі такі вже усміхнені, виспані. І лише ми ще сонні і дезорієнтовані. Хлопці з бару нам відразу запропонували сніданок – меню невелике, але прожити можна. Вибір між чаєм та кавою та пару грінок з яйцем, маслом та джемом. І на придачу банан. Непогано, досить непогано. Але чесно скажу, всього цього було замало. Весь час на поромі ми згадували та проклинали тих підлих пацюків з готелю, які нас протролили на найвищому рівні. Весь час хотілось одного – їсти.

Варто розповісти про наших сусідів, що їхали з нами. Запам’ятались дві кантонійки з Гонг Конгу, мама з дочкою. Виховані, тихі, з книжками – все те, чого не побачиш в Китаї. Також їхало пару підстаркуватих німців (вони вже були трохи хитруваті, але не цілком хитрі, бо ще й не повністю старі). Були і чотири відбитих французьких тіла, які тільки те й робили, що жерли, бухали та читали книжки. І декілька британців, яких супроводжував місцевий гід.

Насправді читання книжок на поромі була мабуть що сама найактуальніша ідея. Більше там було робити нічого. Вже через годину-дві нам остогидло дивитися на Іраваді, бо пхалися ми ну, дуже повільно. Часом човен зупинявся взагалі і бірманці брали довжелецькі палки і сидячі на носі корабля перевіряли дно. І вже потім човен потихеньку починав пропихатися мілиною.

По дорозі ми бачили багацько інших човнів – дехто на швидкісних моторках, деякі на величезних яхтах, а деякі на човнах-ресторанах. Іраваді була цілком туристична річка, ніяких диких бегемотів чи алігаторів в ній не водиться. Назвати чистою я її не можу, але й прирівняти до рівня Камбоджийської Санге, в якій плавають пляшки, фекалії та діти, я також не можу. Взагалі річка чиста, але вона протікає через глиняні землі і тому враження, що ви пливете по піску чи рідкій глині, блакитну воду, як таку, ми побачили лише, підходячи до Мандалаю.

В районі другої години дня нам подали обід. Теж майже нічого – рис чи фрай нудлз з яйцем та шматочком хліба. І пляшку пива. Смішна ситуація щодо пива була. Це був своєрідний бірманський маркетинг – подати пиво, а потім через годину підійти до тебе, всього такого розслабленого під сонечком і заявити, що пиво не входило в ціну обіду, і типу було б файно, як би ми оплатили. Мене це трохи засмутило, бо ще досі не міг оговтатись від Баган Прінцес, а тут тепер ще й це – незрозуміле пивне трололо. Я б пиво те й так би взяв, добило, що нам його впарили і вибору у нас, як такого, не було. Заплатив за пляшку пива, взяв ще дві і сказав, щоб більше так не робили. Людина має право знати ціну перед тим, як їй щось впарити. Поржали. Поокейкали. Розійшлись.

П’ята вечора. За графіком мали вже бути в Мандалаї. А Мандалая й близько немає. Їсти хочеться. В барі лише пиво і незрозумілої консистенції чіпси. Кантонійки їх були взяли, але відразу як скуштували, викинули. Вирішили їм повірити. Чіпси не брали.

Сонце почало сідати. Чудові помаранчеві кольори то тут, то там. Все няшно, все класно. Пяні французи казяться на відкритій палубі, британці курять з рабом на лежаках, підхитруваті німці стають з часом все хитрішими.

Нарешті ми побачили Мандалай Хілл – височецький пагорб (я б сказав гора), на якому всюди натикано безкінечна кількість храмів та ступ. Все неймовірно блищить від сонця, що сідає. Всі верхівки храмів позолочені. І здається, що ви щойно відкрили якесь Ельдорадо, примружуєтесь, сонце сліпить ще сильніше і знову намагаєтесь відкрити очі, щоб ще раз поглянути на «залатиє купала».

Близько восьмої вечора наш пором почав причалювати. На причал набігли чайки та почали… нас ділити! Тобто, ось ми тут такі стоїмо в човні, а чайки тикають на кожного з нас і кричать «це мій», «а це мій». Поділивши всіх нас, чайки почали застрибувати в човен. Вчепились в сумки і кричать «зараз я тебе повезу, да». Добре, що в нас були рюкзаки, які були вже на нас, бо французи не змогли відбитися. Ми ж почали продиратися через цей чайко-зомбо-апокаліпсис, інколи відбиваючись від крилатих та знахабнілих чайкуватих створінь. Вийшли на дорогу, перейшли її, і злились, як могли, з місцевими. Було ще трохи чутно крики п’яних французів, але недовго. Через хвилину, все стихло. І вдоволені чайки порозліталися. Знову настала тиша.

Тож ми в Манадалї. Нас висадили на розі Бондарі та 35-ї вулиці (кому цікаво закачайте MAPS.ME та погляньте, де це). Наш готель «Ісландія» знаходився на 22й вулиці. Дупи суттєво втомилися весь час сидіти, тому вирішили пройтись, так сказати акліматизуватися в новому місті. Йшли ми по Бондарі вздовж набережної хвилин 30 і нічого, крім злиднів та бідних районів, не бачили. Але все одно атмосфера була не страшна. Тобто, ось я їду такий весь чистий (більш менш), з величезним рюкзаком всякої всячини, і зі здоровими (переважно) органами. Ну чого б не пирнуть мене і не позабирати все, включно з нирками та печінкою? Але ж ні, ці люди абсолютно не виглядали, як покручі з Бангладешу, які б вже давним-давно мені відрізали ногу, щоб не втік. Так, М’янма бідна країна, але атмосфера в ній чудова. За весь час, що ми провели в цій країні, ми жодного разу не зустріли «Нікалая-Аліксєя-Борю» чи «вей-вей во-яо шао-као». А весь цей треш, який ми пережили – після життя в стабільному та безпечному Китаї – був необхідний. Ніяких тобі обмежень, ніякий тобі «ноу-ноу-ноу, іц денджер». Країна чудова.

Ще варто розповісти про один момент. В Мандалаї їздять як звичайні мопеди, так і електро-байки, як в Багані. І за весь час, що ми увечері йшли до готелю, ми помічали декілька разів ось такі дивні штуки: переносні міні-зарядні станції для е-байків. Справа в тому, що вдень в Манадалаї, жесть як, спекотно, і люди, переважно молодь, виходить тусити увечері. І тому, щоб не було таких незручних моментів, коли хлопець запросив дівчину з танакою покататися вночі на мопеді, а він взяв і здох, місцеві придумали такі станції. Такий собі велорікша катається вночі вулицями. Якщо в тебе здох мопед, ти його кличеш, він під’їжджає і відкриває свої батареї, в які ти підключаєшся, і мопед починає заряджатися. Це в свою чергу геніально та просто. Дивно, що Китай зі своїми е-байками до такого не додумався першим.

Дійшовши до 22ї вулиці, ми заблукали. Тобто, ні, ми прекрасно розуміли, де ми є, але там, де ми були, не було готелю. Хоча наш навігатор та карти показували, що ми знаходимося потрібному місці. Потупивши хвильку, до нас підійшла танака-гьорл і спитала, чи не заблукали ми часом. Показали, який готель ми шукаємо, вона відразу вказала, куди нам треба йти. А треба було пройти ще метрів так 300 і вже видно наш готель.

Готель «Iceland»***. Нічого спільного з холодною острівною державою і цим готелем не було. Мабуть, що в момент відкриття сама будівля і номера були білосніжно білі і менеджер побачив і сказав «оце айс! Справжній Айсленд». Зараз можна з цілковитою впевненістю сказати, що можна готель перейменувати в «ГрейХауз». Звичайно це було не найгірше, де мені доводилося ночувати, але Ісландія сюди абсолютно не пасувала.

Нас відразу заселили, розказали, коли сніданок, провели в номер, показали все в номері і пішли. Номер простий, маленький. До біса багацько вікон, номер був кутовий, і дві стіни, що виходили на вулицю, були повністю зі скла. Звісно ніякої звукоізоляції не було. А те, як місцеві люблять тусити вночі, ми зрозуміли, що виспатися нам навряд чи вдасться.

Закинули рюкзаки, пішли шукати, де б його повечеряти. На ресепшині нам відразу сказали, що, якщо ми не хочемо стріт фуд, то краще відразу піти до них в ресторан і замовити щось поїсти. Але ми вирішили трохи прогулятися.

22-а вулиця – одна із основних у місті, і веде вона прямо до Королівського палацу. Палац розташований за ровом з водою і має форму квадрата. До нього ведуть 4 мости – Північний, Південний, Західний та Східний. Кожен з мостів призначений для конкретний людей. Іноземець має право зайти в палац лише через Східні ворота. (місцеві ж можуть точно заходити через Західні та Східні. Що з приводу Пн та Пд, для нас лишилось загадкою).

Тож, ніби, і центральна вулиця, а поїсти, й справді, не було де. Багато стріт фуду, але затишного місця з європейською кухнею, як в Янгоні, тут, на жаль, не було. І справді, для Мандалаю це проблема. Ось чому європейці, які сумують за європейською кухнею, більше обирають Янгон, а не Мандалай. Мандалай же вам сподобається, якщо ви ніколи не куштували вуличної їжі в Азії. У Китаї цього шлаку повно, тому для нас це було давно не в цікавинку.

Побродили. Пошукали. І нічого. Повертаємося. По дорозі назад побачили неймовірне кафе. Звичайна 3 поверхова недобудова, без стін, лише стеля та підлога. І вона повністю забита людьми, столики, пиво на розлив, шашлики. Сидиш такий на другому чи третьому поверсі, їси шашлик і любуєшся краєвидом.

Повернулись в готель. Замовили піццу. Приготували якийсь пиріг з м’ясом. Дивна Мандалайська піцца. Повечеряли. Пішли спати. Довго ще не могли заснути, бо Манадалайці казилися на вулицях, танцювали, співали та каталися на мопедах. Але сон своє взяв.

Наступного дня, після «так собі» сніданку, взяли два велосипеди на прокат від готелю і поїхали кататися ($3 за велик). Отже, для тих, хто не в курсі, Мандалай просто таки усіяний храмами. Відверто кажучи, пацани перестарались. Це так само як в Скоп’є пацани перестаралися зі статуями олімпійських богів. Під кінець дня нас вже відверто бісило і вивертали від храмів. Так вони всі чудові, без сумнівів. Але їх занадто багато. Їх так багато, що навіть не можна собі уявити.

Перша наша зупинка була Пагода Шві Каі Майян (Shwe Kyee Myin Pagoda). Тихий храм, з невеликою кількістю місцевих, і абсолютно жодного туриста. Храм має неймовірний вигляд, це щось поза описом. Натикане там, тоді ще там, а тоді вони подумали і натикали ще й тут. Просто таки лабіринт ступ, Будд та всіляких буддистських штук.

Далі ми виїхали на 80у вулицю, яка виходила прямісінько до королівського палацу. Заїхали по містку до Західних воріт і були радісно послані охороною в абсолютно протилежний бік палацу – до Східних воріт. Так ми дізналися про неприємну річ расистського характеру.

Забили, поїхали вздовж рову на північ Палацу. І тут трапився один із найприємніших моментів усієї нашої поїздки. Ми шукали Пагоду Айєйк Ма Хтвет (Ayeik Ma Htwet Pagoda). Керуючись Maps.Me, виїхали до одного храму. Ніякої таблички чи знаку не було, то ми й подумали, що це і є наша пагода, яку ми шукали. Зайшли до середини. Це був простяцький храм, нічого особливого. Було рівно 12 дня, і монахи почали молитву. На території храму встановлені колонки, і молитва звучала в один голос. Зайшли в храм, все таке колоритне та кольорове. Пофоткались. Побродили. Позаглядали куди можна, і куди не можна. І лише під сам кінець ми побачили, що саме в цьому приміщені, де ми знаходились, сидить монах і читає молитву у мікрофон. Він сидів весь в яскравому помаранчевому одязі і зливався з буддистською декорацією в храмі. Тому ми його і не змогли відразу розгледіти. Він побачив, що ми нарешті його таки розгледіли і посміхнувся, кивнувши нам. Ми кивнули у відповідь і пішли на вихід. На виході на нас вже чекали… інші монахи. Вони щось нам почали казати і показали жестом, щоб ми йшли за ними. Ми пішли, але не дуже то й хотіли. Стопудово хотіли щось напарити нам, ми так думали.

Зайшовши за храм, до нас підійшли ще якісь пацанчики, і всі ми рушили далі. Дійшли до великого відкритого приміщення з дерев’яним дахом, під яким сиділи… прості люди і обідали. Виявляється монахи нас запросили пообідати з ними J Це було супер позитивне відчуття. Ти такий заходиш, а з тобою всі вітаються і проводять до центрального столу, за яким сиділи два монахи старшого віку. Вони також з тобою вітаються і запрошують сісти. Ми з Мілою сиділи за одним столом з двома монахами, а один з пацанчиків був за перекладача. Монахи нам почали пропонувати всіляку їжу. Але нас найбільше зацікавила домашня місцева їжа. Як тільки монахи зрозуміли, що ми не ведемося на снікерси і всяку іншу заморську фігню, вони зраділи ще більше і почали давати нам все більше і більше домашньої випічки, яка була неймовірно смачною. Це щось схоже на «форнетті», тільки в рази смачніше. Були різноманітні млинці та випічка з м’ясом, рибою. Соуси солодкі та гострі. З сирною начинкою. Один монах дістав свій айфон та почав нас на мишу фоткати (це я вже мовчу, що в мене на грудях була надіта гоупро, яка весь цей час знімала відео). Інший же монах щось тихенько сказав пацанчику і той вислухавши запитав у нас, звідки ми і все таке. Кажемо, з України, може чули? Він дивується і каже: звичайно чули, у вас же грає найкрутіший футболіст Шевченко. І хоча Шева мені не дуже подобається, але те, що він прославив Україну на такому рівні, це вражає і заслуговує поваги. Було надзвичайно приємно почути, що вони про нас знають. Далі пацанчик щось намагався пригадати про Київ і це було ще неймовірніше.

Атмосфера була пречудова. Якщо спочатку ми почували себе трохи незручно, то буквально через 5 хвилин готові були вже віддати їм всі свої гроші, паспорти, побрити голову і приєднатися до них. Але нічого подібного не сталося. Наївшись, ми подякували і пацанчик нас провів на вихід. Ніяких приколів з грошима, типу дай на ремонт храму, чи купи свічку, чи ще якоїсь фігні в дусі РПЦ не було. Ми попрощалися і розійшлися.

Зарядившись неймовірною кількістю позитива, ми поїхали далі, і буквально через хвилину таки знайшли храм, який шукали. Але він нас абсолютно не вразив, і ми до нього навіть не зайшли. Все ще думали і посміхалися від приємної зустрічі у маленькому невідомому Буддистському храмі.

А далі ми попрямували до Мандалай Хіллу. Зайшовши по дорозі до храму Кяйактавдай (з позолотою та кришталем всередині) та Сандар Му Ні (Kyauktawgyi Paya та Sandar Mu Ni Pagoda), ми залишили байки і підійшли до двох Чінт – своєрідні Леогрифи, охоронці при вході в храм, які дуже популярні в Бірмі, Лаосі, Камбоджі, Тайланді та на Шрі Ланці (по суті Чінт - це статуя Лева з крилами). Минули їх і почали свій довгий та непростий підйом на вершину Мандалай Хіллу. Ми йшли на сам вершечок до Пагоди Сутонпай (Sutaungpye Pagoda). Саме там під час другої світової війни сиділи британські гуркхі та оборонялися до останнього від нападу японців. (Але все одно не змогли стримати їх, тож були розбиті, як Манадалай Хілл і Королівський Палац).

Підійматися треба було 240 метрів вгору східцями. Після швидкісного підйому на Лантау Пік в Гог Конзі, Мандалай Хілл був простіше простого. По дорозі нам траплялися невеличкі сувенірні магазинчики, продавці яких тут же і жили. В одному з них я (таки не стримався) попросив намазати мене танакою. Дівчина залюбки почала це робити. Спочатку розтерла саму танаку на каміні, потім почала наносити мені на лоб, щоки та підборіддя. А далі почала малювати тоненькою кісточкою прості візерунки у формі кола. Відчуття, що вас помазали звичайною глиною, яка на сонці починає висихати та стягувати шкіру.

Так ми нарешті дісталися вершини. До речі, тут на нас чекав знову расистський прикол Буддизму – іноземець повинен заплатити $10. Просто тому що він іноземець.

З вершини відкривався вид на весь Мандалай. Особливо було гарно видно Палац та Пагоду Кутодо (Kuthodaw Pagoda) – найбільша в світі «книжка», але книжка не в класичному розумінні. Це були 729 маленьких білих ступ, кожна з яких мала в собі одну сторінку з Трипітаки (уклад буддистських священних текстів, типу Коран - для Мусульман, Тора - для Євреїв, Біблія - для Християн, а Трипітака - для Буддистів). Всі 729 маленьких ступ були розташовані навколо великої позолоченої ступи, яка і була 730.

Постоявши і подумавши над тим, скільки ж це треба було сил та грошей вкласти у все це, ми спустились туди, звідки і піднімалися. Сіли на байки і поїхали до наступних храмів.

Поруч з храмом Швенандав (який був повністю вирізаний з дерева) ми купили один квиток ($10), з яким ми могли зайти в ряд відомих храмів, а саме:

-         Shwenandaw Kyaung

-         Atumashi Kyaung

-         Buddha University

-         Schwe Si Yek Thar

-         Mandalay Royal Palace

Досить непогано. Атумаші був чимось незрозуміло чим, просто величезна відкрита площа з величезним дахом та мармуровою підлогою. Мабуть, у ньому проводяться всілякі паті та вечірки у Буддистському стилі під час національних та релігійних свят.

Університет Буддизму нічого особливого з себе не представляє, окрім монахів звісно ж. Туди ми потрапили на вечірню молитву. Уявіть собі, стоїте ви, а перед вами сидять сто, а то й півтисячі монахів і всі металевим голосом читають в унісон одну молитву. Це заряджає, лякає та заспокоює одночасно.

Після університету всі ці храми почали вже нас бісити, тому ми дуже швидко пробігли в Шве Сі Йєк Тхар і пішли кудись пообідати. Знайшли гендель, де замовили шашлички, та пасту в упоротого Мандалайця. Чувак був реально упоротий, бо ніс якусь фігню собі під ніс і ми не могли його ніяк зрозуміти. Але пиво на розлив у них було смачне. Він зрадів, що нам сподобалось пиво, і намагався навіть посміхнутись. Але з його гопівським обличчям це більше виглядало, як оскал перед тим, як він зажене заточку вам в спину.

Прямісінько біля східних воріт Палацу ми помітили ткацький магазин. В ньому були місцеві муслімки, які вибирали собі черговий чорний хіджаб. Окрім хіджабів там продавались безліч жіночих Бірманських традиційних суконь. Маючи лоунджи на собі, треба було в щось одягнути і дружину. Вона вибрала найгарнішу сукню, і ми її купили. Тепер ми вже обоє "косили" під місцевих.

Коли ми підійшли до східних воріт, сонце почало вже сідати. Якась незрозуміла расистська дічь була в цьому палаці. Крім того, що біла людина повинна була заходити лише через ці ворота, вона не мала права заїхати на територію палацу на мопеді чи навіть велосипеді. Місцеві ж при вході через ворота, сходили зі своїх мопедів, глушили двигуни і мовчки проходили ворота, далі сідали і знову їхали. Також іноземцям заборонялося сходити з прямої дороги. Тобто ви мали йти тупо прямо і не ступати ногою на тротуар ліворуч чи праворуч, не звертати на вулиці ліворуч чи праворуч, тупо йти прямо. По боках розташовані всілякі військові бази та соціальні центри для місцевого населення. Було навіть футбольне поле, на яке іноземці, звісно ж, не мали права зайти.

Прямісінько в центрі знаходиться сам Палац. Звісно, після японців його довелося кардинально ремонтувати, і це вже не була трушна трушність. Але відбиток історії та атмосферу тих часів можна трохи відчути. Особливо сам Палац не вразив, хіба що вид, який відкривався з Сторожової Вежі, така собі товста червона ковбаса, східці на яку знаходяться на зовнішній частині стіни. Тут ми і зустріли захід сонця. Знову і знову. Захід сонця в цій країні – неперевершений.

Далі повернувшись так же прямо (до речі є місцеві чуваки, які за окрему плату можуть вас провести назад до воріт, тобто самому вам їздити ні-ні-ні, а їхати на задньому сидінні у місцевого, то так звичайно. Логіка… немає логіки), ми вийшли на ті ж самі Східні ворота, забрали наші байки і погнали вздовж рову до південної частини Палацу. Тут було вечірнє шоу фонтанів, але наші вінницькі фонтани в рази гарніші.

Ось це і все. Далі ми шукали місце, де б повечеряти. Довго та безуспішно їздили, вже потемки та шукали вже хоча б щось. Знайшли якийсь типу ход-дог кафе, але відкусивши сосиску відразу викинули. Це був смак тої самої рожевої китайської соєвої сосиски, яку навіть голодна дворова собака не може їсти. В Мандалаї реально дуже туго з кафе та ресторанами.

Вже близько десятої повернулися до «Ісландії». Віддали байки та попросили викликати нам таксі до аеропорту на ранок ($12). (Аеропорт знаходиться досить далеко від міста і ніякого міського автобуса немає. Були якісь, але в той час, коли ми були, їх відмінили).

Стомлені, але задоволені, ми завалились спати. Закриваєш очі, а перед тобою одні ступи, ступи, храми, пагоди, леогрифи, і знову ступи…

Зранку поснідали, зробивши чек-аут, сіли в свій мерс, який вже на нас чекав. Наш рейс був на першу годину дня, часу було море, ми їхали не поспішаючи. Проїхали Палац, подивились в останній раз на Мандалай Хілл і виїхали з міста.

Дорога до Аеропорту була досить гарна, але тим не менше, було все одно далеко. Їхали ми десь з годину.

Міжнародний Аеропорт Мандалаю. Стійка Air Asia. Два квитки до Бангкока. Паспортний контроль. Штамп про виїзд. Зал очікування. Оголошення на посадку. Зліт. До побачення М’янма! Ти, дійсно, чарівна країна. Далі на нас чекають пригоди по Тайланду…

 

 



Создан 17 апр 2018



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 мес назад
bukovel-2017-12 09 мая 2018 ответить
http://livesurf.ru/promo/121886
Программа автосерфинга
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником